Юрій Габовда: "На поле треба виходити тільки з однією думкою – перемогти!"

19.06.2019 в 11:52
9453

Легкий, швидкий і технічний на полі, відкритий, щирий і комунікабельній у житті. Юрій Габовда – один із тих, хто, безперечно, посилив у цьому сезоні самобутню команду Юрія Максимова.

- Юрій, як розпочався ваш шлях у Великий футбол? Це сталось ще в дитинстві?

- Так склалось дивно все… Як раз у мене був день народження, шосте травня, на День Юрія. Мені виповнилося шість рочків всього-на-всього. Я бігав у дворі, підійшли хлопці сусідські і сказали: «У тебе нема бажання записатись на футбол?». Я відповів: «Ну, давайте спробуємо!» Це було в Мукачевому. В той же день ми пішли с хлопцями до тренера – так склалося, що в мене було два перших тренера - Віктор Наскалов і Омелян Мєшко. Мені дуже сподобалось і відтоді я почав займатися футболом.

- Що за хлопці то були, що покликали Вас до футболу?

- То були мої друзі, старші від мене на два-три роки, бігали разом у дворі. Вони бачили що я завжди граю з м’ячем на вулиці і запропонували піти до секції. Як виявилось – це була вдала ідея, бо вже дуже скоро я почав показувати певні результати.

- Тобто треба Вашім друзям дякувати…

- Схоже – так…

- А з них ще хтось став професійним футболістом?

- Ні, це все більше було на аматорському рівні. Так сталось, що жоден з них до професійного футболу не потрапив.

- Зараз спілкуєтесь з кимось із них?

- Так, звичайно, з задоволенням. Щоправда, я рідко приїжджаю додому, мабуть раз в півроку. Навіть дуже часто, коли ми зустрічаємось – вони мене не впізнають (сміється). А взагалі, дуже приємно зустрітися після багатьох років, що я з ними не бачився.

- Можливо, в них є певна гордість за те, що й вони причетні до появи в Україні цікавого самобутнього футболіста?

- Е, звісно. Навіть, чесно кажучи, багато хто мене знаходить у контактах, пишуть мені. Є навіть такі, далекі від футболу люди, які їм не дуже цікавляться, але прочитають інтерв’ю в газеті, або в Інтернеті, пишуть мені. І їм приємно, напевно, і мені, що я з ними дружив у дитинстві, спілкувався, або навчалися разом… Пишуть, що вони дуже раді, що є в них такий товариш.

- Ще трохи про дитинство. Розкажіть про Вашу родину…

- В мене дуже-дуже велика сім’я. Вам, мабуть, буде дивно, але мій тато у ім’ї є тринадцятим. Сім сестер і шість братів у родині, він – тринадцятий, наймолодший. В мене двоюрідних братів – Ви представляєте, скільки! Сім’я велика.

Дитинство також було досить важке. Тато працював на різних посадах. Мама – також. От зараз працює прасувальницею на швейній фабриці у Мукачевому. Тато теж багато не заробляв. Тому у мене з самого дитинства була мрія якось взяти все в свої руки, досягти якогось певного результату в житті, стати на власні ноги і допомагати своїй сім’ї у майбутньому. Ш зараз це у мене стоїть на меті – щоб забезпечити всю свою родину, і таким чином віддячити їм за те, що вони допомагали мені змалечку рости і досягти успіху.

- І вже вдається допомагати рідним?

- Так, звичайно. Хоча ще можливості не дуже великі, але по мірі, чим можу, допомагаю завжди. І від цього отримую задоволення – допоможу мамі, тату, в мене дві сестри, в них вже сім’ї, діти… В мене п’ять племінників. Тобто як я приїжджаю додому – то для них це – свято кожен раз! А на Новий Рік – (сміється) - я приїжджаю, як Дід Мороз! – Подарунки, сувеніри… Один племінник на плечі стоїть, другий – на нозі сидить… Всі мене дуже люблять. Приємно приїжджати додому!

- Сестер двоє. А брати – є?

- Ні. Я молодший самий…

- А двоюрідних - таки рахували хоч раз?

- Ні, якщо чесно – не рахував ніколи… Дуже, дуже багато…

- У футболіста завжди є ще одна сім’я - футбольна. Розкажіть про своїх наставників, чому вони вас навчили в житті.

- Так, я вже говорив – Наскалов і Мєшко – це були мої перші тренери, з дитинства. Під їх орудою я робив перші кроки у футбольному житті, почав розвиватися як футболіст. Потім, перейшов на більш професійний рівень – я хотів подякувати Олегу Дмитровичу Родіну, який тренував мене у спортінтернаті у Львові. Я туди вступив у десятому класі, провчився десятий і одинадцятий класи, два роки він зі мною займався. Після одинадцятого класу я потрапив у «Карпати-2», потім – в дублюючий склад, а звідти – вже в основу.

- Серед Вашої великої родини е дуже відомий футболіст – Янош Габовда. Це, мабуть, теж певним чином вплинуло на те, яку професію ви обрали у житті?

- Звичайно, дуже вплинуло. Багато про нього мені тато розповідав. Потім я книжку ще читав. Звичайно, він був велика і дуже відома людина у Львові. І у мене ще в десять років заклалося таке бажання – я хотів розпочати все саме зі Львова. Поступити саме в спорт інтернат. І я працював дуже багато для цього, щоб втілити цю мрію в життя. З дядьком, нажаль, я не спілкувався, тому що він помер дуже рано – в сорок п’ять років. Але дуже багато мені розповідали про нього… а як вступив до інтернату, познайомився із Володимиром Данилюком – він грав з ним у «Карпатах» і вигравав з ними кубок СРСР у 1969-му році. І він мені подарував касету з цього фіналу. І мені це було настільки приємно, вода і досі уу мене зберігається, відеокасета із чорно-білим зображенням. Я просто на яву побачив все, як воно було сорок років тому – ті часи, з тим коментатором. Дуже біло цікаво і дуже приємно. Звичайно, це ще більше спонукало працювати над собою, щоб досягти ще кращих результатів, адже дядько дуже багато зробив для клубу, був одним з найкращих. Його взагалі вважало королем повітря, він всі м’ячі, майже, забивав головою. Він 24 гола забив, з них 18 – головою. Це про щось говорить-таки. З нього навіть кепкували, тому що ногами він не дуже досконало грав (усміхається). А головою міг забивати і з п’ятнадцяти, і з шістнадцяти, і з двадцяти, навіть, метрів. Я читав и сам дивувався. Для мене це було щось неймовірне. Багато людей підтверджувало мені, що все то є правда.

- У «Кривбасі» теж був такий форвард у 70-80-х – Віталій Дмитренко. Теж дуже багато м’ячів забив головою. А як у Вас із цією вправою?

- У мене… у мене все навпаки. Гра головою - це мій мінус, я б навіть так сказав. Не моє. Не полюбляю, і не виходить. Звичайно, треба працювати, щоб усі якості були, як футболіста, вдосконалені, але… Але поки що – це не мій коньок.

- Зараз в «Кривбасі» Ви – номінальний нападник. Як обирали амплуа, самі, чи тренери визначили?

- Я би навіть не сказав, що я є чистий нападник. Так, мене порівнюють, або приписують якості нападника, але я з самого дитинства грав на флангах – правого, або лівого інсайда. Я більше задоволення завжди отримував від того, що віддавав багато результативних передач. Потім все ближче, ближче, як я зростав і прагнув до того, щоб потрапити до першої команди, в тих же «Карпатах», коли ми виграли «золото» чемпіонату, я також грав то справа, то зліва у півзахисті. І я ставав кращим бомбардиром на цих позиціях. А мені приписували, що я нападник… Я не знаю, чому…

- Тобто, для Вас не є принциповим – особисто заколотити м’яча у сітку, головне, щоб команда вигравала…

- Звичайно. Аби команда виграла. І, коли віддаєш гольовий пас, навіть, отримуєш ще більше задоволення чомусь…

- Колективна творчість, мабуть, більш приваблює…

- Мабуть…

- В цьому сезоні Ви перейшли з рідної, можна сказати, команди до криворізького «Кривбассу». Чуму прийняли таке рішення? Щось там не склалося?

- Все складалося там у мене, я б сказав – добре. І ріс я як футболіст, і показував результати… І – любов уболівальників – це для мене було взагалі щось таке надзвичайне, коли тебе так підтримують… Фан-сектор… Шістнадцятий сектор, який у нас був у Львові – це просто щось неймовірне. Мені писали банери, мене підтримували… Для мене, для молодого футболіста, це був настільки великий стимул! Я йшов до того, прагнув… Так сталось… І подробиці я б не хотів би розповідати. Це не склалось у мене там – з керівництвом.

- До Кривого Рогу Вас запросили, або Ви самі виказали бажання грати у «Кривбасі»?

- В мене було запрошення. І було запрошення ще зимою… Але я тоді, навіть,не думав про таке, щоб переходити з «Карпат» - то було все для мене – моя ціль, прагнення – і грати там, і зростати там як футболіст, і заявляти про себе там. Але цим літом я все ж таки прийняв пропозицію, зважив усі «за» і «проти». В мене було ще пару пропозицій, але я вибрав саме цей варіант і зовсім не жалкую. Зараз дуже задоволений тим, що зробив цей вибір.

- Вас особисто Максимов запрошував?

- Ні, мені дзвонив Затулко.

- В минулому і позаминулому сезоні «Кривбас» балансував на грані вильоту, «Карпати» - були серед лідерів Прем’єр-Ліги. Зараз вони ніби помінялися місцями – червоно-білі нагорі турнірної таблиці, а у «Карпат» - проблеми…

- Чесно сказати Вам, по «Кривбасу» - за ті два роки, які вони знаходились у зоні вильоту, я навіть дивувався – час від часу дивився, слідкував за «Кривбасом». Тому що мені стиль гри дуже подобався – вони грали коротким пасом. І гра в них була, а результату – не було… Це мене дивувало, я завжди говорив, що «Кривбас» знаходиться не на своєї позиції. І, чесно кажучи, як я переходив сюди, я відчував, що буде якийсь крок вперед, що буде підйом. Я зараз не лукавлю, я чесно Вам кажу - я відчував, що це повинно було статися.

Стосовно «Карпат», що там… Взагалі, на даний момент я не хотів би навіть вникати в їхні проблеми, проблеми клубу, я б не хотів їх обговорювати. На даний момент я гравець «Кривбасу», і в мене всі думки про «Кривбас» і про нашу гру, а не про гру «Карпат».

- Але ж за вболівальниками своїми сумуєте, мабуть…

- Звичайно. Велика-велика радість в моїй пам’яті – це мої вболівальники, особливо с шістнадцятого сектору, яким я хотів дуже-дуже подякувати, я завжди про них пам’ятаю, вони назавжди залишаться у моєму серці. Я навіть по сей день з деякими з них підтримую стосунки. І вони мене підтримують, і бажають мені успіхів. Я підтримую їх, навіть коли ост такі невдачі у «Карпат» стаються, я спілкуюсь із уболівальниками, кажу їм, що усе буде гаразд. Тобто в плані відносин з уболівальниками – то для мене лишилося дуже світлою частиною мого львівського футбольного життя, спогади про це – просто надзвичайні.

- Як тут, у Кривбасі, із уболівальниками? Вже з’явилися прихильники?

- Так. Скривати не буду – тут теж прийняли мене дуже тепло. Деякі говорили, що вони підтримують стосунки із уболівальниками з «Карпат», і багато людей і фанатів із фан-сектора підтримують мене, впізнають на вулицях, підходять, спілкуються, і це – приємно. Тобто – прийняли мене тут досить, досить тепло.

З мого боку залишається – тільки добре грати, і хорошою грою завойовувати прихильність уболівальників і їх любов. Тільки своєю грою.

- Ви сказали, що спостерігали за грою «Кривбасу», і він тоді грав у короткий пас. Зараз тактика у команди змінилася – переважно довгі діагоналі, флангові прориви, навіси. Це Вам до вподоби?

- Знаєте, треба підлаштовуватись під будь-яку гру. Звичайно, зараз всі намагаються грати і в короткий пас, і в довгий… Ну, на даний момент команда змінила стиль, нічого страшного в цьому не бачу. Це навіть краще – мі тепер різними стилями граємо, можемо і в короткий пас зіграти, немає різниці, аби це приносило команді результат. Це – головне.

- Зараз у пресі «Кривбас» називають відкриттям сезону. Пишуть, що дійсно у команди змінився стиль, і такий стиль притаманний лише «Кривбасу», мабуть добре, що команда набула таку самобутність?

- Я думаю, що перш за все, результат йде звідси. Тому що в нас на даний момент дуже-дуже хороший колектив. Одне одного всі підтримують. І головне, що кожен з футболістів вірить у свої сили. Ми виходимо на матчі із впевненістю у своїх силах, і знаємо, що нам потрібна тільки перемога. І дуже багато грає цей фактор. Команда – як одна сім’я. І тренери, і футболісти між собою в дуже хороших відносинах. Одне одного підтримують, і від цього йде результат. Юрій Вільйович підібрав хороший колектив, на тренуваннях завжди панує хороша атмосфера і тренер все для того робить, щоб колектив тримався. Тому й результат іде.

- Щодо колективу: багато футболістів живуть тут, на базі. Це, мабуть, теж сприяє гуртуванню колективу?

- Так, звичайно! Для мене, спочатку, навіть так дивно було, як я сюди приїхав. Дивлюсь – майже пів команди живуть на базі. Я щось спочатку не зрозумів. А потім – дійсно, адже ж багато хлопців без своїх сімей живуть, і немає сенсу знімати квартиру на одного, а краще тут, разом із хлопцями, на базі. І це теж приносить свої плоди, як говориться. Гравці більше спілкуються одне з одним, і це, мабуть, допомагає і на футбольному полі.

- Ви теж відзначили, що колектив «»Кривбасу» у цьому сезоні повірив у себе. Це, мабуть, і є відміна від минулих сезонів, коли хлопці не вірили в себе, і майже на кожний матч виходили як на каторгу…

- Так, звичайно. Мене тоді не було, але я вважаю, що на хлопців тоді тиснув певний результат, вони на кожну гру виходили на останню, не маючи права на помилку. І тоді з’являється, я б не сказав, що мандраж, але деяка невпевненість у собі, боязнь за результат. А тут вже навпаки зараз, добре стартували. А хороший старт в чемпіонаті додає більше сил, розкутості у собі. Тобто ти відчуваєш у собі великі сили і з кожним матчем додаєш у результатах. Це здорово.

- У футболістів – теж апетити зростають? Ось уболівальники у минулому сезоні молилися, щоб команда не вилетіла, а у нинішньому кричать: «Давай єврокубки!». Як у футболістів у цьому плані?

- (Сміється) Так, Ви це добре зауважили. І дійсно – багато зараз чуєш від уболівальників – вони вже більш хочуть перемог, і немає різниці, який би то суперник не був, не має різниці, проти кого б ти не грав. Так, і зараз про єврокубки вже говорять. Звичайно, це все добре. Добре, що так, але все треба робити з розумом і йти до того. Але ж не замахуватись на те, щоб стрибнути вище голови, а все робити в міру. Якщо на даний момент тобі все вдається і все виходить саме так, значить – треба так і йти. Але деякі скороспішні висновки не слід робити.

- Але ж всі гравці «Кривбасу» кажуть, що хотіли б зайняти у цьому чемпіонаті якнайвищу сходинку…

- Звичайно, коли ти у кожному матчі виходиш, даєш результат і перемагаєш, навіть, якщо не перемагаєш, а показуєш хорошу гру, тоді до футболістів приходить такий смак перемоги. Хочеться у кожному матчі вигравати, вигравати… І тепер ми вже назад не озираємось, ми дивимось тільки вперед. В турнірній таблиці нас цікавить тільки те, хто попереду нас, як зіграти наступний матч, щоб ще піднятися. Ось так. Ви правильно зауважили, що смак перемоги приходить, і ти починаєш думати вже про більш високі завдання.

- У цьому сезоні «Кривбас» навіть у програних лідерам матчах грав на рівні з суперниками. Трішки у одному матчі, чогось - у інших… Тобто є сили грати проти провідних команд.

- Звичайно. І гра навіть із «Динамо» Київ на виїзді… Тобто я ще раз підкреслюю – з кожним матчем хлопці ще більше вірять в свої сили і в командну гру. Хороший старт був. Ми виходили навіть з «Динамо» грати, і ми думали тільки про позитивний результат, тільки на перемогу налаштовувалися. А якщо ти будеш виходити на гру проти «Динамо», і думати, якби лише не програти…

І гра з «Металістом» показала, що з будь-якою командою на сьогодні ми можемо грати, і треба грати. І гра з «Шахтарем» у Донецьку – також. І хто там знає – дай в тому моменті стопроцентний пенальті арбітр – як би там склалися події далі…

Тобто – не треба дивитись, проти кого ти граєш. Треба виходити і показувати свою гру.

- Повернемося до колективу. Ви приїхали до Кривого Рогу зі Львова. Це завжди – якась адаптація. Психологічна, фізична… Як взагалі цей процес пройшов?

- Як не дивно для мене – все пройшло дуже-дуже з прискореними темпами, я ь так сказав. Я не відчував дискомфорту взагалі якогось, настільки дружний колектив у «Кривбасі» і хлопці мене настільки добре прийняли. Цей допомогло мені найскоріше влитись у колектив. Не чекати місяць, два, три, півроку як деяким гравцям, буває, треба на адаптацію, щоб влитися у командну гру. Для мене це пройшло з легкістю, я б навіть так сказав.

- Зараз живете на базі, чи знімаєте квартиру?

- Знімаю квартиру. Тому що дівчина до мене переїхала. Ми з нею вже довгий час зустрічаємось – чотири з половиною роки. Якби я був сам, звичайно жив би на базі.

- Про дівчину хотів пізніше спитати, але якщо вже пішло… - розкажіть про неї більш докладно: як звуть, як познайомились.

- Звуть її Анна. Познайомилися ми з не ще в спортінтернаті, в одинадцятому класі. Вона сама займалася художньою гімнастикою. З п’яти років вона займалася, і вже досягла певних результатів. Вона ставала призеркою Чемпіонату Європи, вона їздила на Чемпіонат світу. Майстер спорту. Але так сталося – вона не пішла цим шляхом далі. Залишила спорт, потім виступала у підтанцьовці у Софії Ротару. Два роки вона там танцювала, але потім я цього не витримав (сміється) і так сталось, що вона залишила це заняття…

- Забрав!

- Так, забрав. І останнім часом вона працювала у Львові, тренувала маленьких дітей. Ну, а з моїм переїздом до Кривого Рога, вона переїхала сюди зі мною.

- Тож, у Вас все дуже серйозно! І весілля, скоро вже, мабуть…

- Так, досить все серйозно. І я так думаю, що прийде той час…

- Зараз ви розбили багато дівочих сердець у Львові та Кривбасі, але що поробиш… Хто спізнився, той не вспів. Значить, з особистим життям мі розібралися. Тепер розкажіть про Кривий Ріг, чи сподобалось Вам місто, де в ньому вже побували?

- Так, я бачив візітівку міста – човнову станцію, а живу я, до речі, неподалеку від Квіткового годинника, який відкрили у цьому році на День Незалежності. Кажуть, що він самий великий у Європі. Там напроти – чубів музикальний фонтан. Ще в парі місць побував… Чесно кажучи, коли я сюди їхав. Я про Кривий Різ взагалі нічого не чув і не мав ніякої уяви про це місто. Завжди думав, що тут одні шахти, одні заводи, що все таке сіре… Приїхав сюди – і був дуже здивований, по-хорошому здивований. Все зелене, все нормально, не бачу ніяких недоліків, мене все влаштовує. А в принципі, для мене ж не має великої різниці, адже головне – це грати в футбол, приносити команді результат.

- Особливість повітря відчуваєте?

- Так, це єдине, звичайно… Але про це всі знають, про це говорять, що тут екологія… Але що поробиш… Е багато зелені, парки, де можна прогулятись, посидіти. Тобто – все нормально.

- Кар’єри, шахти, заводи – це ще не бачили?

- Поки що – ні. На вихідних планую відвідати Ботанічний сад і водопад.

- Повернімося ближче до футболу. У кожного футболіста, мабуть, є кумири, чи просто людина, на яку він хотів би рівнятись у своєму футбольному житті. Чи є у Вас такі гравці?

- Я б сказав так: кумирів не має бути у гравця. Звичайно, можуть бути футболісти, які тобі до вподоби, за якими ти стежиш. Такі в мене є. Кумирів, як таких – нема. Змалку я захоплювався грою Андрія Шевченка. Я вболівав за «Мілан» саме тому, що там грав Шева. Він багато чого зробив там, і багато користі приніс «Мілану». Я вважаю його дуже великим професіоналом. Якщо в сучасності брати – мені дуже до вподоби Криштиану Роналду. Так, про нього багато говорять, піжон там, або щось… Але ж у кожного свій стиль гри. Ця людина показує результат і приносить команді великі перемоги. То про що може бути мова. В кожного – свій стиль. Мені до вподоби його гра.

- Що можете сказати про тренерів? За ким спостерігаєте?

- Я би так сказав: Моуріньо чимось унікальний. В який клуб він не прийшов – він завжди показує результат. І йому це якось вдається. Я вважаю його дійсно великим спеціалістом. Ще, звичайно, це - Фергюсон, який тримається вже дуже довго, в одному клубі і кожного року дає результат. Це також привертає увагу до цієї людини. Тобто: Моуріньо і Фергюсон – тренери, які мені до вподоби.

- І далі – по зростаючій – улюблений клуб, збірна та чемпіонат.

- Звичайно, клуб – гра просто заворожує – «Барселона». На даний момент це найсильніша команда Європи, та, мабуть, і в світі. Тобто, якщо дивитись по клубу – гра «Барселони» імпонує. Гра збірної – це також - Іспанія. Мені здається, зараз всі клуби намагаються копіювати гру «Барселони» і збірної Іспанії. «Барселона» і Іспанія, це, можна сказати – одне і те ж. що там дев’ять футболістів чи вісім завжди грають в основі.

- Про чемпіонат вже й питати сенсу немає…

- Так, звичайно – немає (сміється). Іспанія. Мені до вподоби дуже швидкісний і технічний футбол. Якщо брати Англію, там більш силовий, там навіси, боротьба… Мені більш до вподоби технічний футбол.

- Коли випадає вільний від футболу час, на що Ви його витрачаєте?

- Перш за все… ось зараз, у нас шість днів вихідних, я не поїхав додому, я залишився тут - в кіно ми із дівчиною ходимо просто-таки регулярно. Всі прем’єри… Кінопалаци тут, до речі, хороші. І я не забуваю, звичайно, кожен день, навіть у вихідні, підтримувати форму. Я не можу, щоб якийсь день не зробити пробіжку, не зайти в тренажерний зал, бо це на мене погано впливає. Тобто, відпочинок проходить у мене досить активно. Нема в мене такого, щоб я цілий день лежав, відпочивав. Треба потренуватись, а ввечері можна і в кіно сходити, або пограти в великий теніс. Це моє хобі. Я, звичайно, не професіонал, і не дуже добре граю, але дуже-дуже хочу навчитися. Навіть, щоб з тренером займатися, хотів би вдосконалити свої вміння, мені теніс дуже подобається. Це моє хобі.

- Любите кіно. Є якісь жанрові уподобання?

- Якщо йти до кіно палацу, то полюбляю краще дивитися кінокомедію. А якщо дома дивитися, із дівчиною – то полюбляємо дивитися фільми жахів. Вона їх дуже любить. А я вже підлаштовуюсь.

- Ще якесь хобі крім кіно і тенісу?

- Ні, це два – основні. Та, взагалі, більше часу на інше і немає.

- Музичні уподобання?

- R-n-B і взагалі, якщо це хороша попса, то теж можна послухати…Коли, наприклад, їду на гру, налаштовуюсь, то завжди слухаю щось таке живе, бадьоре, яке б давало тобі сили.

- Щось почитати…

- Мало. Звичайно, купую журнал «Футбол» стабільно, в Інтернеті багато читаю новин, особливо спортивних.

- Кулінарні уподобання якісь є?

- Я Вам скажу: може це і дивно, але мені від батька в цьому плані щось передалось. Він, звичайно, теж був футболістом і йшов своєю стежкою. Але сталася така неприємна ситуація, така трагедія у нього в житті… В дев’ятнадцять років він також мав переходити до львівських «Карпат». І напередодні цієї події він потрапив під поїзд. Його зачепило фарою, він пролетів метрів 15 і два або три тижні після цього лежав в комі. Як результат – лікарі заборонили йому взагалі займатися будь-яким видом спорту. А він поєднував футбол із боксом. Бокс був у нього – хобі. Так, як у мене – теніс. Він поєднував їх, але йшов футболом… І такі в нього хороші показники були, і міг з нього вийти хороший футболіст. Так от… Він був шеф-поваром в армії – він служив в Ленінграді. Дома тато робить просто-таки надзвичайні страви, я навіть в ресторані такі не їв. ТА що і мені від нього передалося – якщо вдома є всі продукти, які потрібні, я можу приготувати будь-що. Чи то перше, борщ, чи то друге – будь-які страви. Це і жінці на руку, майбутній.

- Ну, а коронна страва?

- Це – борщ український. Такий, як тато мене вчив. Це - коронка, напевно. А так я моду приготувати будь-що. Головне, щоб було з чого.

- Що Юрій Габовда цінує у житті, і про що може сказати, як у Висоцького: «Я не люблю!»

- Насамперед, я ціную справедливість в житті, чесність. І ціную все те, що дав мені Бог. Він дав мені талант, наприклад, бути футболістом. Я повинен його тільки розвивати. Це я дуже ціную. Кожен ранок в мене починається з молитви, вечір також закінчується молитвою Я дякую Богові за те, що він мені дав. Які би там матчі не відбулись невдалі для мене, я завжди дякую Богові за те, що він мені дав, тому що все це – дар від Нього. Як би там не було, я завжди намагаюсь про все погане забути і працювати, і працювати, щоб з кожним днем вдосконалюватись і приносити результат. Ось це я ціную, що Бог дав мені талант.

Що я не люблю – несправедливість і брехню. Коли дуже багато є такого в житті, коли до людини те так відносяться, і не так з нею поводяться, як воно має бути по життю. Але ж Земля, як кажуть – кругла. A рано чи пізно – все повертається. Тому, те що я не люблю – це брехня, нечесність і несправедливість.

- Я зрозумів, що ви – віруюча людина. Це Вам допомагає у житті?

- Звичайно. Я православний. Добре, коли е час до церкви сходити. Я вважаю – так повинно бути, принаймні для мене – ранком, ввечері молитви – це обов’язково – дякувати Богові за те, що він нам дав, те, що ми маємо в житті.

- У Львові багато красивих і храмів. Тут вже вдалося відвідати церкви?

- Тут, нажаль, поки що не вдалося. У Львові – так – і церква Анни, і церква Юрія. Я їх всіх відвідував. Красива архітектура… А взагалі – не має різниці, яка церква – хай хоч проста капличка, головне, щоб ти вірив у Бога. Ти йдеш молитись, а не дивитись на якусь красу.

- Можливо, зараз ще зарано питати, але завжди приходить час, коли футболіст закінчує з великим спортом. Ким далі бачить себе Юрій Габовда?

- Я чесно Вам скажу, що у мене навіть в такому вже молодому віці відкриваються такі думки – я б тренером хотів бути. І мені навіть дівчина підказує, що є для того задатки і в майбутньому може вийти з мене тренер. Я зажди намагаюсь конспектувати ті тренування, які в мене були. Навіть змалку я вів такий щоденник, і від перших тренерів, і від б і як в «Карпатах» працював з Кононовим, і зараз, у «Кривбасі». Я намагаюсь завжди щось для себе взяти. Є в мене таке велике бажання, щоб по завершенні кар’єри гравця стати тренером. Але як воно буде – зарано говорити – кар’єра тільки починається.

- Якщо такі здібності – конспекти з шести років – то, вважаю, на тренерському шляху все складеться…

- (Сміється) Може це дивно, може смішно, але я думаю, в цьому маленькому і смішному є користь. Ти візьмеш від всього якусь родзинку, а потім все разом узагальнити, то вийде дуже корисна річ.

- У Вас дуже розвинена схильність до самоосвіти. Це добре. До речі, якщо вже пішла мова, як Вам з точки зору майбутнього тренера – Юрій Вільйович? Що він Вам нового дав, для Ваших конспектів?

- Максимов, перш за все – це бойовий дух. Під орудою цього тренера ти загартовуєшся. Дуже приємно працювати з Юрієм Вільйовичем - і сам процес його тренувань, і його слова, його налаштовуванні на гру – досить комфортно працювати з цим тренером.

- Скоро закінчиться перерва у чемпіонаті. Наступний матч у «Кривбасу» - із донецьким «Металургом». Які завдання буде вирішувати команда у Донецьку?

- Добре, що зараз у команди хороший настрій. Бойовий настрій. А гра з «Металургом»… звичайно, будемо налаштовуватись тільки на перемогу. На позитивний результат. Я повторюю – ми вже не дивимось назад, ми дивимось у перед, дивимось на ближніх своїх конкурентів. Я впевнений, що ми будемо грати тільки на перемогу. Ще раз підкреслю: немає сенсу виходити на футбольне поле і мріяти про якусь нічию. Завжди повинна бути впевненість у своїх силах. На поле треба виходити тільки з однією думкою – перемогти.

- Ну, а після «Металурга» - дуже цікава гра для Вас…

- Так, цікава гра. Але зараз про неї рано говорити. Ми чекаємо всі цієї гри. І я – особисто.

- Як воно – грати проти колишньої своєї команди?

- Що зробиш. Це – футбольне життя. Сьогодні ти в одній команді, завтра – в іншій. Але ти повинен виходити і перемагати із своєю командою, з тою, в якій ти сьогодні граєш. Зараз я не буду думати про цю гру – в мене ще буде вдосталь часу, щоб на неї налаштуватись. На даний момент я думаю про гру з донецьким «Металургом».

UA-Футбол

Заметили ошибку? Выделите ее и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить нам.
3. Павел Сердюк 08.10.2011 в 15:54
Выростит на мой взгляд в классного форварда!У него все для этого есть,скорость,техника,пас!
2. 08.10.2011 в 14:28
Весьма содержательно!
1. Рубан 08.10.2011 в 13:22
во, отличное интервью. smile
Подписывайтесь на новости
Реклама
Опрос 📣
Как вы оцениваете выступление Кривбасса
Всего ответов: 11