«Я всіх прилаштувати в клубі не можу»
— Віталію Володимировичу, поділіться, будь-ласка, враженнями від знайомства з командою?—
Хоч ми, тренерський штаб, не довго працюємо з командою, але
взаєморозуміння вже знайшли. Футболісти працюють, стараються.
Потихеньку, крок за кроком йдемо вперед.
— А як гравці сприймають ваші завдання на тренуваннях? Розуміють чого ви від них вимагаєте?—
Запитуйте у них. У мене ні до кого немає претензій. Такого, щоб хтось
удавав, що працює, чи тренувався без бажання, я не помітив. Навпаки,
бачу, що всі хочуть і вміють грати. А про їхню виконавчу майстерність та
кваліфікацію можна буде говорити після спарингів на словенському зборі.
— А є футболісти, з якими співпрацювали раніше?—
Так склалося, що цей регіон поповнювався не багатьма гравцями з Волині.
Василя Сачка, наприклад, я давно знав і запросив до себе помічником. З
Русланом Костишиним ми добре знайомі, адже він досвідчений гравець.
Решту футболістів та їхні можливості я знав по матчах проти «Волині», а
також по зустрічах, що транслювалися телебаченням.
— До
речі, якщо ми вже загадали про помічників, то скажіть, окрім Вадима
Лазоренка та Василя Сачка, у вашому штабі могли опинитися інші фахівці?—
У мене з Лазоренком та Сачком була домовленість: якщо будуть варіанти,
то я про них не забуду. Так і зробив. Я маю багатьох колег і друзів у
футбольному світі, але задовольнити прохання і побажання всіх не можу.
Шкодую, але тут від мене мало що залежить.
— А як взагалі виникла така пропозиція — очолити криворізький «Кривбас»?—
Зважаючи на те, що я був перед цим дискваліфікований, такий варіант
дуже непоганий. Клуб має хорошу історію, дав вітчизняному футболу
багатьох гравців, тут розвинена інфраструктура. До того ж, мені було
цікаво — як представнику західного краю — спробувати свої сили в
регіоні, який можна назвати південно-східним. Колись, до речі, подібні
кроки робив Мирон Маркевич. До того ж, керівництво клубу — футбольні
люди: за цей тиждень я побачив, що вони цікавляться футболом і
переживають за нього, приходять на тренування, на спаринги. Тому не
жалкую, що пристав на цю пропозицію.
«Нинішньому керівництву луцький футбол до…»
— А як сприйняла таке рішення ваша сім’я? Все-таки останні років десять ви жили у Луцьку…—
Тринадцять, якщо бути точним. Дружина до моєї роботи вже звикла. Хочеш
не хочеш — мусиш бути у роз’їздах. Є пропозиції — приймай, адже хороших
тренерів в Україні багато, а клубів мало. Тому відмовлятися я, напевно,
не мав морального права. З подякою прийняв пропозицію «Кривбасу» і
тепер, на знак вдячності, хочу передати свої знання і досвід цій
команді. На господарстві у Луцьку залишається мій син. Восени він, до
речі, піде працювати в дитячу спортивну школу, оскільки з «Волині» його
звільнили разом зі мною.
— Чому?— Він
працював у молодіжній команді. Однак туди взяли фахівців не луцьких, а
приїжджих, які не переживають за місцевий футбол. Можете так і написати:
луцький футбол їм до лампочки.
— Складно повірити, що такі негаразди могли з’явитися з приходом Анатолія Дем’яненка…—
До чого тут він? Я говорю про тренерів дублю. Резерв — це одна зі
складових клубу. В період, коли я працював у «Волині», там було багато
своїх вихованців, активно залучалися діти. Є ще один важливий момент: у
«Шахтарі», «Динамо», «Дніпрі», «Кривбасі», зокрема, не забувають про
людей, які колись вкладали свою душу в дітей, пам’ятають про них, не
виганяють. А в Луцьку такого немає. Там фахівців хочуть забути, а
історію поховати. І ті люди, які зараз прийшли до керівництва клубу,
прагнуть розпочинати зовсім нову історію.
— Вам як батькові, напевно, це болючіше вдвічі…— Звичайно! Бояться навіть прізвища Кварцяний у клубі, а я все-таки там пропрацював загалом понад двадцять років.
—
Про «Кривбас» у вітчизняних футбольних колах склалося тверде
переконання, що це додаток дніпропетровського «Дніпра». Вас це не
насторожувало?— Та ні. Є чутки, а є факти — в команді
працюють ті, що мають контракти з клубом. Зовнішня інформація довкола
футболу для мене не має значення.
— Часто-густо на
вітчизняних теренах ми стикаємося з випадками, коли керівники
втручаються у тренувальний процес, керують діями команди, особливо не
тямлять у тактиці і це при тому, що саме тренер несе відповідальність за
результат. Чи ви матимете так звану тренерську свободу?—
Мені поки що ніхто нічого не забороняв. Ініціатива у запрошенні того чи
іншого футболіста йтиме від мене, а ось чи можливо буде придбати його —
вирішуватиме керівництво. Якщо ви маєте на увазі так званий карт-бланш,
то так — він у мене є і мене цілком влаштовує. Хоча від відповідальності
за того гравця, якого я запрошуватиму, мене ніхто не звільнятиме.
«Після телебачення зміню свою поведінку»
— Віталію Володимировичу, а як пройшли у вас ці півроку,
поки ви не працювали тренером? Як почувалися у незвичній для
вболівальників ролі експерта на телебаченні?— По-перше, я дуже задоволений тим, що попрацював три місяці на телеканалі «2+2»
(передача «Профутбол» — О.К.), і частково оволодів вашою журналістською професією
(сміється).
Зрозумів, як це важливо і водночас складно давати оцінку тому чи іншому
футбольному моменту. Аналіз дій тренерів, гравців, арбітрів — це дуже
важливий досвід для мене (я навіть думаю, що зміню деякі риси своєї
поведінки).
У період моєї дискваліфікації в моєму житті стався ще
один важливий момент — я почав писати книгу. Все-таки у мене з’явилося
багато вільного часу і назбиралося чимало інформації. Я вважаю себе
такою людиною, яка може написати серйозний матеріал. Я попрацював з
місцевими журналістами, має вийти приблизно двісті сторінок.
— Чимало…—
Плюс буде багато фотографій — з друзями, колегами. Також хочу додати
спогади багатьох гравців, з якими я співпрацював — нехай дадуть свою
характеристику про мене, який я поганий (сміється). А окрім моєї
футбольної кар’єри, додасться ще й період тренерської діяльності.
Поки що, як бачите, є приємний привід відкласти дописування книги, але, думаю, через рік світ її побачить.
— Щоб правильно зрозуміти: це книга про «Волинь» вашої епохи чи про вашу особисту біографію?—
Мою, від найпершого дня народження. Книга для мене цікава тим, що там
багато приділяється уваги луцькому футболу. Зараз уже ніхто не заважає
написати її так, як хочеться. А були ж стосунки (і досить різноманітні) з
обкомом партії, міськкомом, комсомолом. Як вони допомагали розвитку
місцевого футболу і як заважали. Про період незалежності, демократії, як
податкова тиснула, прокуратура — все буде у цій книзі.
— Назву ще не придумали?— Придумав, але поки що не зізнаюся
(сміється).
Олексій Комаровский, «Український футбол»